Я, лес покинув, вышел на тропу.
Стоял, смотрел как утро ночь сожрало.
На лук опершись, в ножны спрятав меч,
На моём шлеме поднято забрало.

Был бой кровавый,и в лесу густом
Уж не одна моя рука устала,
Но тьму давил я огненным мечом,
Пока она совсем уж не пропала.

И вот стою в запёкшейся крови,
Моя, чужая ль - уж не разобрать,
Я солнца жду: "Приди, быстрей приди..."
Мне до восхода надо простоять.

Уже я вижу первые лучи -
Летят друзья мои - несут спасенье,
На быстрых лошадях, в руках мечи...
Вы - солнца дети, неба вдохновенье.

Вот солнце осветило всё, и я,
С колен поднявшись, крыльями взмахнул,
Вновь для его защиты меч поднял,
Стрелу достал и лук свой натянул.

Зоря яскрава сяяла вночі,
Вогнем небесним душу осявала.
Дививсь на неї і шукав ключі,
Що в таємниці снів ти заховала.

Тебе тримав за руку і хотів,
Щоб разом ми завжди були з тобою,
Щоб час, відтоді як тебе зустрів,
Лиш щастям сяяв нам аж до спокою.

Ещё вчера мой мир был без проблем,
И всё казалось вечным, постоянным,
Теперь, похоже, все проблемы здесь,
И я к вчера взываю неустанно.

Внезапность - вот причина перемен,
И человека часть я - половина,
То тень висит над головой моей,
Так как вчера внезапно наступило.

Она ушла, не знаю почему,
Она ни слова мне ведь не сказала,
Я же - напротив - глупости,
И вот я о вчерашнем дне грущу устало.

Ещё вчера любовь была игрой,
Теперь мне нужно место чтоб укрыться,
В вчерашний день я верю - он со мной
И в нём ещё не раз всё повторится.

Ангел світлокрилий одягнув брудні рвані шати,
Та й пішов по світу гуляти,
Десь проходив, надибав до хати,
Де в той час я почав щось писати.
    Я вийшов на поклик.
    Собака мовчав,
    Кіт лежав біля ніг.
    Стояв бідний старець.
    Собака скавчав,
    Кіт побіг на поріг.
Я думав про небо, про сонце, про рай,
Я знав що мене відірвали від нього.
Тому я вважав, що я правий, й вказав
Від дому свого тому старцю дорогу.
    Старець бідний повернувся і пішов на схід
    Заскавчав старий собака і заплакав кіт.
    Погляд мій з небес спустився,
    Вслід я старцю подивився
    І побачив двійко крил,
    Що світліші від світил.
Я побіг по куряві шляху,
Я догнав того старця в дорозі,
Я упав на коліна від ляку,
Я просився помилувать в Бозі.
 Він сказав що прощення із нами,
 Ходить десь кам’яними шляхами,
 Я мовчав у пилюці прибитій,
 Моя совість ридала сльозами.
  Я усе намагався збагнути,
  Мені ангел усеє пробачив,
  Я усе обіцяв не забути,
  Він лишив тільки подих гарячий.
    Я вернувся до дому,
    Собака мовчав,
    Кіт лежав на порозі,
    Я забув про втому.
    Пам’ятав каяття,
    Свої думи писав,
    Про буття на дорозі...
    Й так пішов із життя.
11.11.1999
м. Черкаси

Один нуль нуль.
Людина засинає.
            Провал.
Чогось нема.
У темряві блукає.
    Яскраве світло.
        І лиця овал.
І хтось іде,
Кого давно ми знаєм.
 Назустріч барви линуть молоді,
 В зелених луках – коні темногриві,
 В блакитних водах – карасі ліниві,
 І сонце жовте грається в воді.
    Це – пастораль.
        А ще бува фантазм.
У спектрі сонця зміщеному різко.
І антиграв нам заміня валізку,
І флаєр он ворожий уже близько,
А на якійсь планеті дуже слизько –
  Чи ще який привидиться маразм...
А дуже часто – підсвідомий гул –
Знайомі люди, знані переходи,
Про щось говорим, ходим до господи,
Ще – інші обговорюєм народи –
 Щоб потім заблудитись
 В реальності і впитись
 Зубами у міцний залізний мур...
А далі – час логічного кінця –
Хтось не прокинувсь,
Хтось прокинувсь рано,
 (І вже тепер йому весь день погано,
  Бо не дізнавсь для чого нічка ця
  Цей сон цікавий нашептала,
  А потім раптом все пропало.)
А ще є ті, що бачать сон увесь,
Що знають про що він, чим закінчився,
А також ті, хто це читав – скривився,
Бо сни його гуляли ніч цю десь.
    19.10.99
    м. Черкаси

Навіщо світу тисячі емоцій?
Навіщо світу безсердечних дух?
І взагалі, на котрих світ цей боці:
Тих, хто живе, чи хто вбиває рух?
 Цей світ... Який він безталанний,
 І як багато в ньому талану.
 Чого одні живуть завжди погано,
 А інші загрібають всю казну?
Якесь життя і тьмяне й нецікаве –
Мільйони кольорів, веселий сміх –
Метаморфози, що живуть з забави,
Хто світ створив цей, наший, тільки тих.
 Вони – хтось – світ робили й не гадали,
 Що буде в світі через сотні літ,
 А може й знали, та усе ж лишали
 Навіщось нам в майбутнє різних бід.
За що нам все це: марнії страждання,
Кошмар думок, що б’ються в голові?
Чийого розуму приховане бажання
Для нас вплелось в життя як в страшнім сні?
 Десь Бог на небі. Він усеє бачить,
 Все знає: хто що робить, де, коли.
 Та, все-таки, коли ж він нам пробачить
 Убивство безневинної бджоли?
Чи когось ще? Не знаю. Не казали.
А я не мав тоді бажання знать.
А зараз, коли все на світі стало
Нудним, уже не знаю, що казать.
    21.09.99
    м. Черкаси

Чорний дощ тече по скронях молодих,
Чорні хмари сіре небо заступили,
Чорні роки все століття захопили –
Кулаком йому заціпили під дих.
    Він живе немовби зомбі у труні,
    Час приходить – прокидається. Ще в сні
    Його ноги його тягнуть уперед,
    Його руки його хочуть вкутать в плед.
Він не бачить, що він робить і кому,
Його розум не належить вже йому,
Його сонце вже давно не наднова,
Його мозок вже не там, де голова.
    Руки крутять щось до пізніх вечорів,
    До тих пір, поки не скажуть, що “згорів”.
    Він не дивиться угору – в небеса,
    Бо давно їх полишила вже краса.
Гляньте – кожному вже видали труну,
Кожному свою, та все ж одну,
Кожен свічку вже до смерті запалив,
Вечір став – і кожен у труні спочив.
    Завтра знову його ноги підіймуть,
    Поведуть його на вже пройденний путь,
    І немає з цього кола вороття,
    Бо в дитинстві він не мріяв до пуття.
Люди гляньте – подивіться навкруги,
Як ріка велично б’ється в береги,
Як в гаю луна десь соловейка спів,
Як цей світ прекрасним нам Господь зробив.
    Що ви хочете собі – лише труну?
    Щоб прокинутись – з життям гратись в війну.
    Щоб щовечора в труні своїй спочить.
    Що вам більше геть нема чого робить?
Якщо так, то ви – дурні...
        13.09.99
        м. Черкаси

Привіт, Гіпносе. Знов мене знайшов.
Махаєш непомітно опахалом,
Щоб сон на голову мою пошвидше йшов,
Щоб не лежав я в ліжку і не марив.
Щоби прийшли до мене в сні пісні,
Яскраві казки, золотисті крони
Дитячих спогадів. Щоб трави запашні
Мене приспали. А старі ворони
Про мудрість оповідку повели,
Щоб від життя мене відволікали,
Аж поки ти не скажеш: «Все, пішли.
Вже сонце над краями цими встало.»
І я прокинусь. Зараз же лежу
І дивлюся як ти мені щось кажеш.
Й ворони бачу…
   6.09.99
   м.Черкаси

    А з вас по зорям хтось колись блукав?
    Шукав прекрасне в золоті абстракцій?
    А потім – віднайшов і заховав –
    Краса в душі достойніша всіх акцій.
Ха! Я ходив, гуляв по небесах,
Дивився в небо аж боліли очі.
І залишився там прекрасний диво-птах
І силует – у зорях весь – дівочий.
    Дививсь на зорі, марив про красу,
    Що віднайду у космоса безодні,
І мріяв, як я людям донесу
Від зорей строки віршів благородні.
Пройшли роки. На небі та зоря,
Що шлях мій найдивніше осявала,
А я читаю з космосу ім’я,
Кому за все піде моя похвала.
  6.09.99
  м.Черкаси

    У минуле гляну я і згадаю гру:
    Одне слово я скажу, інше скаже друг.
    Треба об’єднати їх, треба щось зробить,
    Щоб віршем послати аж в зоряну блакить.
Пам’ятаю: раз було – ввечері сидів,
Десь лунали музика, сміх та гарний спів.
І сказав: “калина” – я, “Кліо” – друг сказав.
Гляньте, що зробилося, як я їх з’єднав.

Кліо і калина – різні геть слова,
Неньки-України мова степова –
Це “калина”-слово. Кліо – билина,
Що розкаже про любов, де була війна.
Вої як здіймалися, як ішли у бій,
Голови стиналися на землі своїй,
Але землю рідную вояки спасли,
Повернулись в рідний край, здобич принесли.
Цвітом уквітчали їх під прекрасний спів,
Довго вихваляли всіх славних вояків.
Але не вернулися дехто з тих боїв,
І про них співався геть зовсім інший спів,
І почув Господь плачі. В пам’ять над людьми
Стали з крові ягоди – звем «калина» ми.
Так калина стала враз билині сестра.
Кліо здивувалася, квіточку взяла,
Коси розпустила й ягоди вплела,
Й про калину розповідь світу подала.
    Кліо і калина – родичі-слова,
    Бо в калині вквітчана Кліо голова.
2.09.99
м.Черкаси

    Ловлю вірші. Розкинув срібні сіті.
    Сиджу. Мовчу. Дивлюсь на небеса.
    Вже щось блищить. Я бачу зорі, квіти.
    Я відчуваю як пливе краса.
Біжать думки – тарпани – дикі коні.
Їх споглядаю, розумію всіх.
І кожен з них для мене щось рождає:
Хтось – біль і смуток, хтось – любов і сміх.
    Летять птахи. Там лебеді чудові.
    Біляві шиї сповнені тепла.
    На скелі ж он орли напоготові,
    Готують змах могутнього крила.
Підняв я сіть і рибу вибираю.
Буває, що велика та пуста.
А є маленька – золотом заграє,
Й відпущу в воду, хай вона і та.
    Коня спіймаю, з ним поговорю я.
    Спитаю долю, радості, жалі.
    І відпущу його на вільну волю,
    Нехай полине в дальнії далі.
Підніму руки. На них птахи сядуть:
В одній орел, а лебідь – у другій.
І горобець малий у пил упаде
Й попросить: ”А про мене щось зумій.”
    Чогось той блиск рибини потьмяніє,
    Тарпан давно вже свійським конем став,
    Орел та лебідь разом постаріли –
    Вірш я почув – та, як писав, не все згадав…
2.09.99
м.Черкаси

Скоро вибори у нас –
Оце раз.
Полетів на Олімп влади
Мій Пегас.
Хоче глянуть, що там роблять
Ті мужі,
Що для них з людей знімають
Платежі.
Подивився. Повернувся –
Почорнів.
Не дає мені співати
Гарних слів.
Лиш іржить, крилом махає –
Жде біду.
Може й я на небо гляну.
Щось знайду.
Тільки погляд свій угору
Я підняв,
Як на мене перст великий
Хтось вказав.
Враз з’явились якісь люди,
Повели.
Привели до свого Будди.
Ниц лягли.
«Будда» грізно подивився:
«Що стоїш?
Оно бачиш – за віконцем
Блиснув ніж.
Будеш високо здійматись,
Віднайдем
Тобі майстра ми на ймення
Гільйотен.
Нам не треба поверх люду
Голови.
Раз піднімеш – миттю станеш
Друг трави.
Тож мовчи, поки мовчиться
І сиди.
А Пегаса до нас в стайню
Відведи.
А не то!..» Та я прокинувся –
Зрадів.
То все сон. Пегас же вгору
Полетів.
Подивитись, що там роблять
Владарі,
Що не знають на що жити
Трударі.
Приліта – як сажа – чорний.
Що ж робить?
Голову піднять угору?
Чи пожить?
 
7.08.99
с.Озірна

Як зима прийде, то сонце згасне
У ясній небесній височині,
Пропаде людське життя нещасне
В ядерній всесвітній хуртовині.
    Заховають в бункерах найкращих.
    Будуть жити там. Тутанхамони.
    І, якщо нащадки будуть, скажуть:
    «В усім світі були фараони.»
Закопаються самі в своїх гробницях,
Щоб не бачить, що вони зробили,
Та навік залишиться на лицях
Відпечаток чорної могили.
    І загине сміх ясравий всюди,
    І залишиться лише одне – порядок.
    І в порядку повмирають люди,
    Щоб щурам його залишить в спадок…
Та, можливо, все не так погано,
Бо, можливо, люди схаменуться
І, можливо, звернуться до правди,
І в життя їх душі увіллються.
    29.06.99 м.Черкаси

Я літав в небесах,
Я спускався не раз,
Я знаходив дерева,
Горби і яри.
Я стояв на хмарині
І падав як птах.
І на люд я дивився
З своєї гори.
        Люди – чорні комахи
        В зеленій імлі.
        Кожен носить з собою
        Свій груз на плечах.
        І, пройшовши життя,
        Як в порту кораблі,
        Вони мовчки лежать –
        Смерть стоїть в головах.


Я літав і дививсь,
І не міг зрозуміть,
Чого люди живуть,
Мов не бачать кінця.
І на скелі високій,
На сніжній горі
Я промовив до
Сивого діда-старця:
        «Люди – чорні комахи
        В зеленій імлі.
        Кожен носить з собою
        Свій груз на плечах.
        І, пройшовши життя,
        Як в порту кораблі,
        Вони мовчки лежать –
        Смерть стоїть в головах.»


Той нічого не мовив,
Сидів та мовчав.
А тоді показав
Мені душу свою.
Я усе зрозумів,
І з небесної мли
Я зійшов, щоб зрости
У людському краю.
Хоч
    Люди – чорні комахи
    В зеленій імлі.
    Кожен носить з собою
    Свій груз на плечах.
    І, пройшовши життя,
    Як в порту кораблі,
    Вони мовчки лежать –
    Смерть стоїть в головах.
 
12.06.99 м. Черкаси

Прощавай, красна весно,
Остання весна дев’яностих,
Я ніколи уже не побачу,
Мабуть, дев’яностих весни.
Ти пройшла, і з тобою бажання,
Що в твій час народилися зрання,
Мертвим грузом крізь воду долі
В серці ще одним тромбом лягли.
                31.05.99 м.Черкаси

Стара липа високо й гордо
Тримала свою корону.
Удень спочивало там сонце,
Уночі її місяць сріблив,
І птахи небесні в листві щебетали,
Як додому вертали,
І в тіні її листя
Не один чоловік спочив.
І усім давала притулок,
Дарувала затінку тишу
І нектар роздавала щедро
Бджолам, що вітер колишуть.
І у мене у серці лишилась
Згадка запаху липи літом,
І думками зринаю в дитинство,
Як її задихаюся цвітом.
 
31.05.99 м.Черкаси

До чого докотилися люди,
Над усе їм би власні потреби,
І по світу не люди бродять –
Звичайнісінькі сірі амеби.
Ми, амеби, живемо у світі,
Де дітей народжують діти,
Де грабіжники всі царями
Ходять вулицями між нами.
Ми вирощуємо світ кволих,
Кволих духом і мертвих серцем.
І не підуть діти до школи,
А зійдуться в смертельнім герці.
І боротимуться за самку,
Бо кохання в них вже немає,
Бо кохання стало бажанням,
Що від часу час виникає.
І в зеленим листі барвінку
Не спочине сонце ласкаве,
Прогнівили його люди
Й насміхаються ще лукаві,
І не бачать добра і щастя,
Що валяються під ногами,
Хоч потоптані, вони все ще
Десь знаходяться поміж нами.
 
29.05.99 м.Черкаси

Чотири вершники летять, летять по світу без спочину,
А нам нема куди тікать, ніяк сховатись й на хвилину.
По небу мчать, в руках мечі, за ними Смерть летить з косою,
Нас здоганяють уночі й коли трава зійде росою.
Збивають в пил, рубають нас(усих – чи праведних, чи грішних),
І трупи у пилу лежать й життя лиш згадують колишні.
А їх – чотири, а вони – летять і думають про волю,
Щоб так не гнатись за людьми, а щоб промчатися по полю,
Вдихнути лану аромат, лежати в травах до світанку,
Коня повести напувать з відра, стоїть що біля ганку,
Щоб радо сонце зустрічать, і щоб до нього поскакати,
Його, звичайно, не впіймать й вернутися в свої пенати.
Їм стать хотілося б людьми, простими, не Женцями Долі,
І жить у мирі щоб змогли, нікому не завдати болю.
Але летять, бо світ не їх, не їх бажання тут закони,
Летять і нищать вся і всіх, поки не стрінуть перепони.
Тоді з коней вони зійдуть, додолу вклоняться Цареві,
Мечі свої разом складуть, і піхви впадуть там сталеві.
І їм прощення прилетить з царевих вуст – вони всі встануть
І підуть, так як хочуть, жить, аж поки світ цей не розтане.
                9.05.99 м. Черкаси

Його зв’язали, повезли в машині білій до лікарні.
Тепер в кімнаті сам сидить, що вийти з неї – праця марна.
До нього ходять лікарі, виписують йому пігулки,
А він, усівшись на землі, прохає свіжої в них булки.
Його лікують, він мовчить, а на вустах смиренна мить.
Здається, зараз полетить, ви тільки крила відпустіть.
Злетить у неба височинь, покине сірі стіни хмурі,
І знов, до того як, спочить, присяде в місті він на мурі.
І знов полине дивна річ: про Бога, про Красу, про Землю,
А люди стануть пліч-о-пліч і слухатимуть… та даремно.
Уже сміялися колись з його речей добром набитих,
А він на них згори дививсь, щоб краще всих їх зрозуміти.
Він бачив Бога, бачив рай, хотів відкрити врата раю
Всім людям, та не бачив грань, що шлях до врат тих закриває.
А люди бачили, вони на грань ту й зараз нарікають,
І називають її Гріх, її Диявол називають.
А він людей не розумів, чого Диявола створили,
Що мучить їх і не пуска до раю їх – лиш до могили.
Тож він казав, він щось співав, він буйно крилами махав,
Та врешті двоє санітарів зробили так, щоб замовчав,
Бо нащо всій юрбі казати про те, що через силу взнав?
                7.05.99 м. Черкаси

Це було давно дуже,
Може цього й не сталось,
А якщо воно й було,–
Буйним вітром здулось.
    Серед степу-роздолля
    Дві твердині постали,
    І  з тих пір у тім краї
    Щось страшне почалось.
Були лютії коні,
Копита в’язли в крові,
Прийшли хижії звірі
З сокирами в руках.
    Люди падали мертві,
    Люди бігали голі
    І шептали прокляття
    Через смерть на вустах.
Були яснії ночі,
Коли в жаркім багатті,
Села довго горіли,
Ніби маком цвіли.
   А удень чорний попіл
   Осідав на розп’ятті,
   Що його із Святої
   Землі принесли.
Сонце тут не з’являлось,
Свіжий вітер не віяв,
І давно вже зелені
Луги не цвіли.
    Полином, не травою,
    Осотом, лободою,
    Білі мазанки-хати
          Вже наскрізь поросли.
У крові умивались,
В лютім герці стрічались,
Довго вої звитяжні
За Вітчизну звивались,
    Щоби ворога вбити,
    Щоб твердині спалити,
    У своїй, у домівці,
    Щоб спокійно пожити.
Довго бились, здобули,
Ту жаданую волю,
Та… Померли. Забулось.
Не згадають ніколи.
    Ні тих воїв звитяжних,
    Ні що тут відбувалось,
    Усе вітер розвіяв,
    Як нічого й не сталось.
        27.04.99 м. Черкаси